Інформація для освітніх закладів

"Щодо увічнення пам*яті Всеволода Петріва та Петра Болбочана"

Визволяв Ромодан від російсько-більшовицьких загарбників: про військового міністра УНР Всеволода Петріва 14 січня (за Григоріанським календарем) 1883 року у Києві народився військовий і громадський діяч, письменник, педагог, військовий міністр і генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки (УНР). Навесні 1918 року командир полку імені Костя Гордієнка звільняв Ромодан та інші населені пункти Полтавщини від російськобільшовицьких загарбників. Учасник оборони Києва від більшовицьких формувань Мурайова. З 1948 року— дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, автор праць з військової історії. У липні 1919 року Військовим міністром УНР було призначено колишнього дворянина Київської губернії і відданого патріота України Всеволода Петріва. На той момент йому виповнилося 36 років. Роком раніше, у березні 1918-го, організатор і командир полку імені Костя Гордієнка Всеволод Петрів звільняв Ромадан від більшовицьких військ Міхаїла Муравйова, чим заслуговує на добру пам’ять мешканців Ромоданівської громади. Всеволод Миколайович Петрів народився в сім’ї військовика, що і визначило у майбутньому його вибір на користь кар’єри офіцера. Випускник Павлівського військового училища (1902) й Миколаївської військової академії (1910), перед Першою світовою війною дослужився до чину капітана. Упродовж 1914–1917 рр. перебував на штабних посадах: пройшов шлях від старшого ад’ютанта штабу 42-ї піхотної дивізії – до начальника штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії, брав участь у бойових діях, вислужив чин полковника і численні нагороди. У кінці 1917 року начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії Всеволод Петрів перебував на Західному фронті. В умовах морального розкладу частин дивізії під впливом більшовицької агітації, полковник Петрів за одну добу організував із земляків-українців добровольчий полк імені Костя Гордієнка. Єдиний з усіх українізованих частин Діючої армії, полк 17 січня 1918 року дістався Києва, де отаман Петрів на чолі полкової делегації зустрівся з головою «Українського Революційного Парляменту» Михайлом Грушевським, секретарями військових і земельних справ УЦР. Упродовж 19–22 січня гайдамаки Петріва вели стрілецькі дуелі з бойовиками заводу «Арсенал». Починаючи з вечора 21-го, вони діяли спільно з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням Симона Петлюри. Вранці 22 січня спільними зусиллями оплот антиукраїнського заколоту «Арсенал» було здобуто штурмом. Чи не найяскравішим періодом у житті Всеволода Петріва, цікавим для нашого сучасника, зокрема мешканців Полтавського краю є спогади командира Гордієнківців про його перебування на Полтавщині у другій половині березня – на початку квітня 1918 року. Тоді полк звільняв Ромодан та інші населені пункти Полтавського краю від російсько-більшовицьких окупаційних військ у складі Окремої Запорізької дивізії на чолі з Олександром Натієвим. За спогадами Петріва, кіннотники полку звільняли Лубни, Ромодан і Хорол, 30 березня першими увірвалися до Полтави, першими вели бій за ст. Полтава-Харківська (нині – Полтава-Південна) та зрештою першими її посіли. У Полтаві більшість полку Петріва розташовувалася у приміщеннях Кадетського корпусу. 3 квітня 1918 року полк отримав наказ перейти Ворсклу та «якнайскоріше вирушати далі». Тієї весни на річці швидко прибувала вода, а залізничний міст потребував відновлення. Після тривалих пошуків зручного місця для переправи вояки полку спорудили два примітивні пороми в районі гирла р. Коломак. 4-го квітня полк переправився через Ворсклу, а 5-го зранку мав рушити маршем до ст. Селещина і далі на Карлівку. Спогади про цю та інші події, що відбувалися у тодішній Полтаві, на Полтавщині та в Україні загалом детально описані у мемуарах Всеволода Петріва «Спомини з часів Української революції (1917–1921)», що вийшли друком у 1927–1931 роках. Доля була прихильною до Всеволода Петріва. У липні–листопаді 1919 року він обіймав посаду військового міністра УНР в урядах Бориса Мартоса й Ісаака Мазепи. Згодом служив у військовому міністерстві і Генеральному Штабі, отримав чин генерал-хорунжого Армії УНР (1920). У 1921–1922-му був начальником Генерального штабу війська УНР, інтернованого до таборів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. На еміграції мешкав у Празі, Подєбрадах та Хусті: займався викладацькою і письменницькою діяльністю. Всеволод Петрів удостоєний нагород Української Народної Республіки – Хрест Симона Петлюри, Воєнний хрест УНР. Видатний діяч УНР Всеволод Миколайович Петрів помер 10 липня 1948 року. Похований у м. Аугсбург (Німеччина). Леонід Кушнір, науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Визволяли Ромодан від російських більшовицьких загарбників:довідка про Петра Болбочана та про участь Всеволода Петріва та Петра Болбочана у військовій операції навесні 1918 року щодо звільнення Полтавщини, в т.ч. й Ромодана від російсько-більшовицьких загарбників Петро Болбоачан Рівно 140 років тому (5 жовтня 1883 року) у сім’ї священика села Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. Саме він був серед організаторів військової операції з визволення Лубен, Ромодана, Полтави від російсько-більшовицьких окупантів. Це було навесні 1918 року. Спершу вирішив піти шляхом тата-священика: навчався в духовній семінарії. Проте згодом закінчив Чугуївське юнкерське училище. Під час навчання у ньому організував український гурток з вивчення і популяризації української мови. Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами. З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами. Очільники Української держави виробили загальний план боротьби з більшовиками в Наддніпрянській Україні, зокрема Запоріжцям-Болбочанівцям було поставлено завдання: просуватися на ст. Гребінка,Лубни, Ромодан й Полтава, здобути Полтаву, Харків і вигнати російсько-більшовицьких окупантів за межі України. Це завдання Болбочан виконав: у березні визволено Ромодан і Полтаву, а 6 квітня 1918 року – м. Харків. Блискуче провів Кримську операцію в квітні 1918-го: разом із німецькими союзниками визволяв наш український Крим від більшовиків. Командував захистом східних кордонів України. На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у участь у придушенні Січневого російсько-більшовицького заколоту в Києві, звільненні столиці УНР від російсько-більшовицьких загарбників у лютому 1918-го. З грудня 1918-го Петро Болбочан став командувачем Лівобережної групи української армії . Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька». «В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні». Участь Болбочана і Натієва у звільненні Полтавщини і зокрема, Ромодана Коли українська армія 1 березня 1918-го увійшла в Київ, командира Окремого Запорізького загону Костянтина Прісовського призначили військовим комендантом Київщини, а на його місце 3 березня прийшов полковник Олександр Натієв. Загін Натієва активно поповнювався добровольцями, а також старшинами й козаками, що переховувалися в Києві під час російсько-більшовицької окупації. Вже 12 березня 1918-го Запорізький загін переформовано в Окрему Запорізьку дивізію: 4 піших полки — 1-й (командир Загродський) і 2-й (Болбочан) Запорізькі, 3-й Гайдамацький (Удовиченко) і 4-й січових стрільців (Коновалець), кінно-козачий полк (Всеволод Петрів), два полки легкої артилерії, полк важкої артилерії, інженерний полк, а також два панцирних і авіаційний дивізіони. Запорізька дивізія (близько 8 тисяч багнетів) прибула на фронт під Яготин на Київщині, де з’єдналася з німецькими частинами. Перший бій минувся для українців без втрат, хоча довелося витримати шалений кулеметний вогонь ворожого бронепотягу. Німці почали обхід правим флангом, тож ворог відступив на Полтавщину — до залізничної станції Гребінка. Не зупиняючись, німецькі загони і Гордієнківський кінний полк продовжують наступ. Очевидець так описав диспозицію: рівне переоране поле похило спускається у бік Гребінки, далі місток через річку, за ним на горбі містечко і коло нього висока водонапірна башта Гребінки. Між мостом та баштою курсує більшовицький бронепотяг, щільним вогнем не даючи просуватися вперед. Під вечір союзники переходять греблю через річку, вогнем артилерії і фланговим маневром тиснуть на ворога. Між тим повністю темніє і через неможливість належно орієнтуватися операція припиняється до ранку. А на світанку виявляється, що червоні відступили на Лубни. Німці, які до цього діяли «першим номером», припинили наступ до прибуття підкріплень і важкої артилерії: більшовики укріпили оборону на залізниці, та й чехословаки являли собою організоване й дисципліноване військо. Натомість українське командування вирішило перейти в наступ, визволити Лубни й Ромодан та просуватися на Полтаву. Спершу запорожцям довелося витримати дводенний бій із більшовиками, які намагалася повернути Гребінку. А потім, завдяки глибокому обхідному маневру справа гордієнківців Всеволода Петріва (за день пройшли 60 кілометрів), українці 17 березня зайняли Лубни. Це стало повною несподіванкою для ворога, який не встиг підірвати залізничну станцію і міст через Сулу. Відступаючи, більшовики спробували підпалити дерев’яний міст, однак за допомогою роздобутої у залізничників помпи, відер та землі, попри обстріл ворожого бронепотягу, одна із сотень полку Петріва змогла загасити пожежу ще на початку. Червоні відступили на Ромодан, за 40 кілометрів від Лубен. Справді, не в силах зупинити наступ союзників, «червоні» відступаючи грабували все, що тільки могли вивезти. «Негайна евакуація хліба й металів на схід» — вимагав Ленін, звично маскуючи відвертий і безсоромний грабунок чужої території фейковим терміном «евакуація». За приблизними підрахунками, в січні-квітні 1918-го радянські окупанти вивезли на схід 17,3 млн пудів хліба й 5 млн. пудів іншого продовольства. З 2014-го, захопивши частину української території, російський агресор так само грабував і грабує український народ. Нічого не змінилося! Українське військо нестримно просувалося вперед. Як згадував Борис Монкевич: «Після захоплення Запорожцями Лубен послано німецькому командуванню в Гребінку телеграму з пропозицією просунутися на лінію Лубен. Але німці цій телеграмі не повірили і були певні, що її прислали більшовики, щоб їх спровокувати і знищити Запорожців. Довелося посилати спеціяльний поїзд, і тоді Німці прислали батальйон піхоти і два броневики, а решта залишилась у Гребінці». Яке ж було здивування німців, коли вони дізналися, що запорожці залишили зручні позиції і почали наступ на Ромодан. Союзники вважали таке рішення божевільним. Справа в тому, що Лубни займали високий правий берег Сули, з якого чудово проглядалася місцевість протилежного берегу, з поступовим підйомом у бік Ромодана. «В ясні соняшні дні видко ст. Ромодан — 40 кільометрів, село Покровську Богачку — 25 кільометрів», — свідчив Всеволод Петрів. Ромодан розташовувся на панівних висотах, підійти до нього непомітно було неможливо, тож ворог між спостерігати за діями українських частин немов на долоні. Однак і радянські війська, відійшовши від Лубен, не полишали надій відбити це місто. Призупинення німецького наступу червоні командири сприйняли як слабкість і почали контрвипади. Ворожі бронепотяги відкрили вогонь, але кінні сотні запорожців та артилерія змусили окупантів відійти на кілька кілометрів, а згодом повернутися в Ромодан. Наступного дня українські загони обережно просувалися вперед, аж в ніч на 20 березня зіткнулися з потужними ворожими селами в низці хуторів. Як з’ясувалося, червоні підтягнули резерви і вранці перейшли в справжній контрнаступ. Запеклий бій тривав цілий день. Головні сили більшовиків просувалися в центрі вздовж залізниці. 6 ворожих бронепотягів, наблизившись, відкрили шалений вогонь. Запорожці несли важкі втрати, але змогли уникнути катастрофи, підірвавши залізничну колію. Це дозволило припинити наступ бронепротягів і втримати позиції. Хоча ворог успішно просунувся правим і лівим флангами. «Вночі стихло. Ми були тільки в близькому дотику з ворогом, такому близькому, що довелося держати повне поготівля, таке тяжке для кінних відділів, коли годі коней розсідлувати та погодувати і людям ніяк не відпочити», — констатував Всеволод Петрів. А вдосвіта баталії поновилися з новою силою. І знову тривали весь день. Більшовики натискали, просувалися вперед. З останніх сил, вводячи в бій рештки резервів, українські частини змогли вистояти, а вже надвечір, після підходу німецьких підкріплень ситуація перемінилась. Запрацювала артилерія, союзні війська пішли в наступ. На світанку Гордієнківський полк перейшов у наступ правим флангом, по шляху на Хорол. У Покровській Багачці захоплено касу 2-го Донецького пролетарського загону. Для козаків «сума така, що забезпечувала існування полку на 3 місяці». Третя сотня гордієнківців атакує Хорол. Три порожніх більшовицьких ешелони, що чекали на «своїх», спішно тікають на Ромодан та Великий Поділ. А козаки, аби посіяти в противника паніку, висилають «алярмуючі телеграми про великі українські сили «всім, всім, всім». Водночас 2-й Запорізький полк Петра Болбочана раптово ударив по центру — деморалізований ворог майже без спротиву залишив 4 бронепотяги, гармати, ешелони з чехами та пораненими. Більшовики панічно відступили до Ромодана, водночас готуючись до евакуації у напрямку на Полтаву. З Хорола доходять відомості, що «московська чека» влаштувала в місті терор: розшукують свідомих українців, жорстоко катують і знищують. Раптовим наскоком третя сотня гордієнкіців знищує чекістів і опановує містом. Аби не дати ворогу отямитися, наступ продовжувався. Вдень 22 березня українські війська збили залогу червоних і увійшли в Ромодан. Більшовики не чинили особливого опору, оскільки з падінням Хоролу вже ворогу стало загрожувати оточення. Борис Монкевич: «Першими ввійшли 2-й Запорозький полк і 3-тя батарея. До рук українського війська потрапила військова здобич: рухомі шпиталі, велика кількість поїздів, ріжне військове майно. Серед військової здобичі були й балони із задушливими газами». Щоправда, відступаючи, червоні підірвали залізничний міст через річку Хорол і пошкодили залізничний шлях. Це надовго затримало пересування ешелонів та бронепотягів, тож наступ продовжували насамперед кіннота і броньовики. Основні сили запорожців збили більшовиків з позицій за річкою Хорол, атакували Миргород і після невеликого бою зайняли місто. Тим часом стало відомо, що головний рубіж оборони більшовики готують в районі залізничної станції Абазівка, неподалік Полтави, де зосереджують свої сили. Тож Гордієнківський кінний полк Всеволода Петріва виступив із Хорола вздовж залізниці в напрямку Решетилівки. Необхідно було поспішати, адже в будь-якому разі українські частини мали увійти в Полтаву перед німцями. Як згадував командир: «Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед, все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються, затрачують карність. З Гордієнківцями було навпаки: малою купкою обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю, красуючись на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв’язку, за якою тарахкотять моторами два легкі і три вантажні авта...». За день козаки здолали 60-кілометровий рейд до Решетилівки, від якої було рукою подати до Абазівки. У цей же час російський більшовицький агресор через свою маріонетку, ЦВК Рад України, оголосив військовий стан на Харківщині, Полтавщині й Чернігівщині, який для них завершився суцільним провалом. Колабораціоніст Володимир Антонов-Овсієнко, верховний головнокомандувач радянських військ в Україні, згадує: «Оголошена в Полтавській губернії мобілізація не дала позитивних результатів. Мобілізаційний «штаб» виявився, звичайно не в змозі замінити відсутність налагодженого місцевого військового апарату, виявився неспроможним і до організації сільських партизанських загонів». Іншими словами, народ не бажав підтримати російського окупанта. Наприкінці березня основні сили Запорізької дивізії продовжили наступ, не даючи ворогу відпочити й закріпитися. Оскільки більшовики підірвали залізничний міст через річку Хорол, просуватися вперед довелося без підтримки бронепотягів. Біля річки Псьол наскочили на радянський відділ, більшість якого полонили, бо противник не встиг переправитися. 2-й Запорізький полк Петра Болбочана скористався панікою червоних на іншому березі й зайняв станцію Яреськи. Але продовжити рух вперед не було змоги — після двох діб безперестанного наступу люди просто падали від утоми. Промоклі від дощу й голодні, вояки позасинали в Яреськах. Тим часом вночі підійшли більшовицькі ешелони, висадили піхоту і почали наступ на станцію. Перебили охорону, пішли на село, де перебували основні сили й штаб. Коли перевтомлені запорожці таки зорганізувалися, ворог був настільки близько, що обидві сторони зійшлися ледь не врукопашну. Українські кулемети агресорів зупинили, завернули і погнали назад. Ешелони ворога поспішно відступили, а бронепотяг, що прикривав відступ, побоюючись, аби йому не відрізали шлях назад, наскочив на свій ешелон, розбив його і сам зійшов з рейок. Вдень радянська кіннота, підтримувана важкою артилерією, здійснила ще одну спробу атаки, але була відбита. Та під вечір червоні отримали підкріплення, тож наступ поновився. 2-й Запорізький полк і богданівці відкинули ворога, який тепер відступив аж під Полтаву. Наступного дня запорожці просувалися вздовж залізниці, практично не зустрічаючи опору. Стало відомо, що ворог скупчується в районі станції Абазівка і вранці 29 березня 1918-го батарея Семена Лощенка, який прославився ще під час бою під Крутами, розпочала обстріл станції, а запорозькі частини перейшли в наступ. Борис Монкевич: «Але ворог не реагував, і, підійшовши до Абазівки, Запорожці побачили більшовицькі ешелони в огні, майно знищеним, а артилерію зірваною. Ворог зник у невідомому напрямку. Виявилося, що Гордієнківський полк із кінно-гірською батареєю, післаний з Лубен через Хорол — Решетилівку на Полтаву, блискуче виконав завдання». Гордієнківський полк просувався до Решетилівки наввипередки з німцями. Командир полку Всеволод Петрів згадував, як «ззаду зачорніла на шляху маса німецької кінноти, що йшла за нами... Їхали ми все далі вгору, то кроком то трухцем, а німецька кіннота повільно, але постійно нас доганяла...». Український загін мав чимало новобранців, наполовину обновив коней, тож не міг витримувати темп і перед селом Родіонівкою пропустив союзників уперед. У містечку Білоцерківка, на півдорозі, невеличкий привал і — продовження маршу. До Решетилівки підійшли вже цілком затемно, об 11-й вечора. Наступного ранку (28 березня) запорожці виступили на Абазівку, де вже було чути стрілянину. «Залізничний шлях від Абазівки до Полтави йде вгору широкими закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже, зручно маневруючи по цьому шляху, курять три російські панцирні потяги... і стріляють по спішеній німецькій кінноті, яка вогневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має досить води і розмоклі береги», — описує диспозицію Петрів. Бій тривав до вечора, після чого більшовики відступили, рясно поливаючи все навколо вогнем бронепотягів. Німецькі солдати лаштувалися на нічліг, тоді як запорожці зготувалися до вирішального ривка. «до нас підійшов стурбований німецький старшина і спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли — «у Полтаву». — «Але там ворожа піхота»... — «Проженемо»!. За 5 кілометрів від Абазівки розпочинається стрілянина, ворог тримає позиції. Тим часом телефоністи приєднуються до дротів, що йдуть вздовж шляху, зв’язуються з станцією Полтава-Центральна, зраділа телефоністка («Невже наше військо?») кличе до апарату командира місцевого червоного козацтва, якому геть не до вподоби більшовицькі порядки. Після наради зі своїми повідомляє, що якщо й не перейдуть на український бік, то принаймні не будуть виступати проти. Розвідка шукає шпарини в обороні червоних, раз по раз здіймається стрілянина. О другій ночі чотири вершника — місцеві селяни, що розшукували українське військо — обіцяють обійти російські загони та провести ярами до Полтави. Одна з сотень лишається біля шляху «для зв’язку» з німцями, які вранці почнуть атаку на Полтаву — аби ті не довідалися про справжні наміри запорожців. Решта гордієнківців негайно вирушають, просуваючись вузенькою польовою доріжкою, а далі крутими звивистими ярами. Небо вже сіріє, коли на горизонті починають малюватися силуети полтавських будинків, церков та фабричних споруд. Українці вступили в місто з півдня. Розпочинається стрілянина звідти, де залишилася третя сотня. Аж раптом лунає потужний вибух і здіймаються клуби диму — таки не встигли, більшовики підірвали обидва мости через Ворсклу. За річкою, на низькому східному березі Ворскли, залізниця розділяється на дві гілки — на Харків та КостянтиноградЛозову. По обох шляхах йде потяг за потягом відступаючих більшовиків. Артилерія обстрілює ворожі загони, що копошаться на іншому березі річки. Всеволод Петрів: «Зміна судьби... Чи думав я коли, як вчив в Академії Генерального Штабу в Петербурзі Полтавську операцію Петра І, що буду колись з тих самих горбів, із яких Запорожці під рукою Костя Гордієнка, не маючи амуніції, лише безсило грозили п’ястками, спрямовувати Запоріжські Гордієнківські гармати, скоростріли та кріси і на те місто, де колись був табор царя Петра І і де тепер теж копошаться юрби московських військ». Більшовики обстрілюють місто з важких гармат зі станції Полтава-Харківська. Гордієнківці тіснять ворога, підтягується німецька батарея, Зрештою вогонь затихає, червоні відходять, в районі станції до 150-и вбитих та важко поранених росіян. В якості трофеїв — 1500 возів, повних награбованого майна, на самій станції також вдосталь різноманітного військового майна. А в місто входять основні сили Запорізької дивізії та німецькі союзники. Полтаву звільнено від російського окупанта! На черзі — Харків. Полтавський офіс УІНП

14:37 12.01.2023

Інформація для освітніх закладів

Вхід для адміністратора

Форма подання електронного звернення

Авторизація в системі електронних звернень